У п’ятницю 24 лютого 2023 р. у м. Києві у приміщенні Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (далі НДІУ) за адресою вул. Ісаакяна, 18, в актовій залі відбувся показ кращих документальних стрічок, анімації, кліпів тощо, рекомендованих членами журі Київського міжнародного кінофестивалю «Кінохроніки війни».

 

Поважний культурно-мистецький і науковий захід відкрив очільник НДІУ, доктор філософії, професор, Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки Василь Чернець. Василь Гнатович у вступному слові наголосив: «Ми прокинулися вранці 24 лютого 20222 р. у новій реальності. Була Україна до 24 лютого і після. Були українці до 24 лютого і після. Були наші сім’ї до 24 лютого і після… Попри все, українці змогли витримати ворожий натиск, згуртувалися і впевнено розпочали бити і перемагати рашистів. Для нас важливо зберегти пам’ять про цю жахливу війну. Загалом, у будь-яких подій є багато свідків, але найкраще задокументовує свідчення об’єктив кіно-, теле-, відео-, фотокамери. Попри всі жахіття російсько-української війни, було прийнято рішення саме 24 лютого 2023 року провести в НДІУ Київський міжнародний фестиваль «Кінохроніки війни», щоби не лише представити найкращі документальні стрічки, але й посприяти консолідації української нації в ім’я перемоги над ворогом та поширювати правду в Європі та в усьому світі про звірства рашистів на українській землі».

Народний депутат Верховної Ради України дев’ятого скликання (фракція «Слуга народу») Олег Дунда розповів про історію створення стрічки «Меморіал сили українського народу». Зокрема, нардеп відзначив, що після звільнення частини Київської області, яка в лютому-березні 2022 року тимчасово була окупована рашистами, йому довелося їздити з іноземними делегаціями по зруйнованим містам, містечкам і селам Київщини, щоби іноземці переконалися, що російська армія принесла з собою не «велику російську культуру», а смерть, руйнування і нищення всього українського, а її солдати та офіцери це звичайні вбивці, грабіжники і мародери. Олег Дунда наголосив, що він ніколи не забуде запах цієї страшної війни, згарищ, зруйнованих будинків та вигляд спаплюжених ворогом українських поселень, проте найголовніша ідея фільму – розповісти не стільки про руйнування, а насамперед про те, як це відбувалося, що відчував герой стрічки у той чи інший момент цієї страшної війни.

У свою чергу режисер фільму «Меморіал сили українського народу» Василь Бортнічук відзначив: «Наше завдання – задокументувати події цієї війни для сучасників і нащадків».

В.Чернець представив присутнім почесного гостя Київського міжнародного кінофестивалю «Кінохроніки війни» – учасника російсько-української війни з 2014 року, заступника командира добровольчого батальйону «ОУН» Андрія Пастушенка, позивний «Сивий». У своєму виступі Андрій Іванович, зокрема, наголосив: «Ми давно дружимо, більше 20 років. З Василем Гнатовичем познайомився ще до Помаранчевої революції. Я коли дізнався, що Василя Гнатовича призначили працювати в Науково-дослідний інститут українознавства, зрозумів: зараз відбудеться перезавантаження цієї інституції, а українознавство як наука отримає потужний імпульс для оновлення й розвитку. Наразі формується нова наука. Я в українському націоналізмі з 1994 року, коли урочисто склав присягу українського націоналіста. Для мене ця війна не перша, не друга і навіть не третя, а вже четверта. Загалом, російсько-українська війна розпочалася не в 2014-у, а ще 1991 року, коли розвалився Союз, а росія вже тоді намагалася повернути колишні радянські республіки під своє управління. Не маючи значних сил, російські можновладці прагнули це робити в Україні руками проросійсько налаштованих еліт (колишніх комуністів, так званих «червоних директорів» тощо). Чому тогочасна влада не змогла перемогти студентів (Революція на граніті), учасників Помаранчевої революції та Революції Гідності? Тому що українці в критичні для них моменти об’єднуються до боротьби зі спільним ворогом. Російсько-українська війна дає нам, українцям, черговий шанс для змін та оновлення Української держави. Ми – воїни, на фронті повинні перемагати ворога, а ви – вчені, маєте науково обгрунтувати, осмислити, проаналізувати, чому так трапилося, як все це відбувається зараз та як його не допустити у майбутньому. Матеріали й документальні свідчення про російсько-українську війну мають бути зібрані, збережені й проаналізовані. Вчені з допомогою наукових методів мають осягнути причини і наслідки, осмислити весь причинно-наслідковий ланцюжок подій, все, що призвело до цієї війни. Я впевнений, українознавство буде чесною наукою й успішно працюватиме на благо України. Російсько-українська війна стала великим випробуванням для Української держави та її народу. Мій вчитель – Анатолій Іванович Лупиніс завжди закликав до пильності. Ми, українські націоналісти, знали, що буде повномасштабна війна. У 2014 році у критичні моменти для України саме добровольчі підрозділи першими стали на захист територіальної цілісності Української держави. Спочатку я з побратимами у складі «Азову» визволяв від російських окупантів та їх прихвостнів аеропорт Маріуполя. Потім нами був створений батальйон «ОУН», який добре воював з ворогом у селі Піски Донецької області. Зрештою, військовий вишкіл «ОУН» пройшли тисячі українських патріотів, які здобули для себе вагомий військовий досвід, що дуже знадобився у майбутньому. 24.02.2022 р. батальйон «ОУН» долучився до 72-ї механізованої бригади ЗСУ й захищав Київ з півночі (Бровари, Лютіж, Зваричі). Ми не дали ворогу підірвати дамбу й шлюзи Київського водосховища, тим самим убезпечили Київ і Київщину від техногенної катастрофи. Після вигнання російських окупантів з Київської області, керівництво ЗСУ скерувало батальйон «ОУН» на Запоріжжя, де наші воїни успішно знищують рашистів. Проте на цій жорстокій війні ми зазнаємо втрат, гинуть наші добровольці-націоналісти, тому попрошу присутніх хвилиною мовчання вшанувати їх пам'ять».

Після пошанування загиблих героїв військовослужбовець ЗСУ, відомий виконавець авторських пісень співак Лев Ременєв заспівав дві пісні: тужливу «Твій герой» (на слова загиблого воїна 95-ї механізованої бригади ЗСУ) та веселу «Горить, палає техніка ворожа, рідна Україна переможе!».

Треба відзначити, що на культурно-мистецькому і науковому заході була присутня поважна делегація митців і журналістів зі США. Василь Гнатович надав слово одному з гостей. Американський журналіст Патрік Петерсен щиро подякував за запрошення й відзначив, що головне своє завдання вбачає у донесенні правдивої інформації до світової спільноти про події російсько-української війни, а це нелегке завдання, оскільки у 2022 році в Україні вже загинуло 13 журналістів, більшість з яких українці. Також виступаючий наголосив: «Ми, журналісти, маємо допомогти всьому цивілізованому світу усвідомити звитяжний та самовідданий героїзм українського народу у цій жорстокій війні».

Модератор Київського міжнародного кінофестивалю «Кінохроніки війни», працівник кафедри культурології і міжкультурних відносин НАКККіМ Руслан Полешук повідомив, що до журі надійшло понад 200 кіномистецьких творів з 35 країн світу, і організатори представили глядачам кращі з них.

Загалом було продемонстровано близько 20 мистецьких стрічок. На нашу думку, однією з найкращих робіт стала стрічка українського режисера Василя Бортнічука «Меморіал сили українського народу». Головний герой чимчикує через мирне золотисте пшеничне поле і раптово через звичайнісінькі двері посеред лану потрапляє в Україну 2022 року. За сім хвилин екранного часу він переживає все те, що українці пережили за 311 днів і ночей цього кривавого і страхітливого року. Дещо згодом герой знаходить планшет і прагне зупинити це жахіття й повернути мир, спокій та життя загиблим. Проте на екрані з’являється фраза: «На жаль, історію змінити не можна». Її страшні уроки треба добре вивчити, щоби більше їх не повторювати. Ті, хто кликав путлєра і «русский мир» в Крим і на Донбас, прикликали їх (російських окупантів) до всіх українців, а російські знаряддя масового вбивства (ракети, снаряди, бомби, кулі тощо) не розрізняють нікого, вони просто вбивають і калічать усіх підряд.

Також треба відзначити документальний фільм «Люта весна» (режисерка Катерина Молокопеєва). Переживання дівчини, які вона фіксує у щоденнику, відображаються на екрані. Руїни багатоповерхівок, згарища приватних будинків, зруйновані мости, спалені автівки й знищені танки й бронетехніка російської армії, документально засвідчують звірства рашистів й те, що відносно України й української нації путінський злочинний режим цілеспрямовано проводить політику геноциду. Попри всі жахіття війни, величезні людські, матеріальні, фінансові й моральні втрати українці вистоять, переможуть російських загарбників та їх посіпак і відновлять територіальну цілісність Української держави. Тому слова дівчини, які вона записує й промовляє: «Ми повинні радіти і цінувати кожну мить життя!», мають надихати нас жити і перемагати.

Окремо варто проаналізувати кіномистецький доробок учасників кінофестивалю з-поза меж України, оскільки погляд іноземців на російсько-українську війну для нас цікавий і важливий.

Так, Гарет Вайт з Великої Британії в анімаційній стрічці «Коріння залишається» метафорично зобразив непереможну силу і незнищенність українського народу. Крізь випалену й перемішану з уламками каміння й заліза землю, з маленької насінинки проростає пагінець, який долаючи всі перешкоди тягнеться до світла й врешті-решт перетворюється на гарний і міцний соняшник. Ми знаємо, що так буде і з Україною, вона здолає сили темряви і зла й розквітне немов та сонячна квітка «в сім’ї вольній, новій…».

Немов би продовжуючи цю тему, режисер зі США Андерс Усече у стрічці «Соняшники вночі» документально засвідчує, як цивілізований світ загалом і спортсмени зокрема підтримують Україну й українців у складні для них часи. Для українського народу важливо бачити й усвідомлювати, що в цій кривавій борні ми не одні, а наш сонцесяйний прапор майорить не лише в Україні, а й за її межами на багатьох спортивних змаганнях.

Цікава документальна стрічка турецького митця Таїба Хосбаса «Українські сльози». Так, громадяни України зараз багато плачуть за вбитими, закатованими, пораненими й скаліченими у цій кровопролитній війні. Проте навіть у фільмі правдиво зафіксовано те, що сльози це прояв емоцій, це вторинне, а первинне – це погляд очей українців і українок, в яких відчувається впевненість в собі, сила, мужність й жага до перемоги. Таку націю ніхто ніколи не здолає!

Не можемо не відзначити стрічку італійця Масімо Моретто «Танець миру», в якій алегорично зображено боротьбу добра зі злом. На балерину, яка танцює у протигазі у величезному порожньому приміщенні, здійснюють напад 8 військових спецпризначенців, теж у протигазах й озброєних автоматами. Одночасно на матір з дитиною нападає й прагне їх вбити злочинець у протигазі. Весь цей смертельний перформанс у фільмі трохи затягується, але все закінчується на позитиві. Балерина знімає протигаз, й вона виявляється чи то хлопчиком чи то дівчинкою, але це неважливо. Головне, що всі антигерої вмить зникають, а герої залишаються живими й неушкодженими. На жаль, в житті щоб перемогти зло, добро має бути з міцними кулаками. Українці дуже вдячні європейським і світовим демократіям за дипломатичну, фінансову, військову і моральну допомогу. Проте щоби остаточно перемогти рашистів на полі бою, ЗСУ потребують багато якісної сучасної зброї, тоді добро переможе зло й мир запанує на європейському континенті.

Особливо слід сказати про дві фестивальні стрічки опозиційно налаштованих до путінського режиму росіян. Так, Петр Маркичев у стрічці «Мармурові часи» проводить паралелі між будівництвом сталінських багатоповерхівок у Москві й утвердженню в росії сучасної авторитарної влади, яка прагне стати потужною деспотією. У свою чергу росіянка Ліана у стрічці «Російська дівчина-волонтер на боці України» зобразила себе й свій особистий внесок у перемогу України над рашистами. На превеликий жаль, таких дієвих антипутіністів в росії дуже мало, переважна більшість так званого глибинного народу підтримує злочинний путінський режим та прагне знищити Українську державу та українську націю. Тому росіяни мають пройти той шлях, який здолали німці у другій половині 40-х – першій половині 60-х рр. ХХ ст. (денацифікація рашистів), а сучасна російська держава має зникнути з геополітичної арени й перетворитися на десятки державних утворень, позбавлених ядерної зброї (демілітаризація росії).

Після завершення показу фестивальних стрічок відбулося їх обговорення та обмін думками. Завідувач відділу української етнології, кандидат історичних наук Юрій Фігурний подякував організаторам Київського міжнародного кінофестивалю за їх роботу зі збереження та фіксації для сучасників і нащадків подій, прямо й опосередковано пов’язаних з російсько-українською війною та повномасштабним вторгненням російських окупаційних військ в Україну. Особливого значення, на його думку, набуває кіно-, фото-, відеофіксація страхітливих злочинів рашистів, за які вони мають понести заслужене покарання. Юрій Степанович відзначив, що непокаране зло завжди повертається і чинить ще більші злодіяння. Також виступаючий наголосив, що громадяни Української держави повинні не лише консолідувати всі свої зусилля у боротьбі з ворогом, а й активно контролювати владу, вимагати від неї недопущення корупції та припинення дріб’язкового політиканства, взаємопоборювання й приділяти головну увагу посиленню ЗСУ та військово-оборонної промисловості, оскільки кремлівський гоблін налаштувався воювати до останнього солдата, тому російсько-українська війна буде ще тривати довго.

Після обговорення й невеликої перерви відбувся концерт, на якому виступили солістки Заслуженого академічного Ансамблю пісні й танцю ЗСУ. Спочатку тріо красунь у складі Христини Охитви, Ярослави Руденко й Людмили Зеленовської виконали пісні: «Ой у лузі червона калина» й «Слава Україні». Потім Людмила Зеленовська заспівала пісню «Поранені дороги», Юлія Рейн – «Я – Україна», Ганна Вінст – «Де б я не була», а Ярослава Руденко – «Слава нашим ЗСУ».

По завершенню концертної програми В. Чернець подякував воїнам ЗСУ за мирне небо і можливість проведення міжнародного кінофестивалю у Києві. Після закінчення кіномистецького заходу його учасники разом із солістками Заслуженого академічного Ансамблю пісні й танцю ЗСУ акапельно заспівали Державний гімн України.

Науковий співробітник відділу інформаційного забезпечення та наукових комунікацій Олександр Сцібан здійснив фотофіксацію Київського міжнародного кінофестивалю «Кінохроніки війни».

 

Юрій ФІГУРНИЙ
кандидат історичних наук, завідувач відділу української етнології НДІУ